Вона першою приходить до ліжка хворого, радіє з ним і страждає. Найчастіше саме вона знаходиться поруч в останні хвилини життя... У ті важкі моменти медична сестра переживає стільки болю і розпачу, що в неї з’являється нездоланне бажання піти з професії. Піти і не повернутися. Втім, вона залишається. Звідки ж беруться сили продовжувати нелегку службу медсестринства?

Без права на помилку
Невеличка добра жіночка з відділення гематології обласної клінічної лікарні справляє враження аж надто тихої та м’якої. «Це наша старша», – кажуть говіркі молодші медсестри, які не скупляться на добре слово про старшу колегу. Як виявляється згодом, дуже заслужено. Вже за кілька хвилин під час розмови з Іриною Федоришин стає зрозуміло, що за цією жіночою м’якістю – неймовірна сила і велике добре серце.

«На роботу прийшла у 1975-му, коли відділення лише створили, – розповідає пані Ірина. –Тоді важких пацієнтів було значно менше, ніж сьогодні, проте легко не було ніколи». Уже 40 років Ірина Федоришин виконує обов’язки старшої і є беззаперечним авторитетом для багатьох молодших медсестер.

Вранці п’ятихвилинка із завідувачкою, а далі видача ліків хворим і складання робочих графіків для своїх колег. «Хімію роздаю від самісінького ранку протягом дня, – і все має бути точно, – каже Ірина Федоришин. – Треба постійно себе перевіряти, а ще ми перевіряємо одна одну, бо не маємо права на помилку.».

«Всі діагнози у нашому відділенні важкі, а якщо є ускладнення супутніми патологіями – то взагалі, – продовжує медсестра. – Правильна доза хімії – це головне , тому має бути уважність і точність, все треба виконувати згідно з лікарським призначенням».

Медсестра розповідає про постійну психічну напругу, і що часто доводиться давати раду з емоціями пацієнтів. «Через свою безпорадність перед хворобою наші пацієнти іноді не добирають слів, можуть наговорити якихось грубощів. І все ж треба розуміти їх та пробачати. Без вміння прощати у нашій професії взагалі ніяк, – каже Ірина Федоришин. – Допомагати, прощати, і любити. От мені зараз так трудно під час карантину..! Постійно в масці, не можна вільно поспілкуватися з людьми, а я їх так люблю – усіх-усіх людей…».

Пані Ірина каже, що іноді доводиться чути нарікання на лікарів чи медсестер – і переносити це особливо важко. Бо ж не з переказів знає, скільки зусиль треба докласти, щоби виходити пацієнта... Жінка припускає, що це від нерозуміння особливостей професії, і сподівається, що суспільство змінить своє ставлення до медиків.

«Радіємо, коли приходять до нас вдячні пацієнти. Такі зустрічі гріють душу. А ще дуже хочеться гідної оплати праці для всіх наших сестричок», – не за себе, а за своїх молодших колег хвилюється старша медична сестра...

Рятує людяність

Наталія Спасюк з відділення анестезіології та інтенсивної терапії працює старшою медсестрою ось уже п’ять років. За 20 років у професії в цьому відділенні вона пройшла всі щаблі. Спершу працювала палатною, згодом сестрою-анестезисткою, а паралельно майже десять років виїздила з бригадою санавіації.

Наталія Спасюк не погоджується, коли кажуть, що треба позбутися чуйності, бо інакше працювати в медицині не вдасться. Жінка переконана, що саме ці якості допомагають справлятися з труднощами і саме цього найбільше потребують пацієнти .

Не важко здогадатися, що відділення анестезіології та інтенсивної терапії – одне з найважчих у лікарні. «Тут голова і руки мають працювати дуже швидко, а головні якості – це чуйність та людяність. А ще – витримка, твердість і кмітливість» , – стверджує старша медсестра.

«Найважче – це плач родичів під дверима. Навіть фізична важкість видається легкою у порівнянні з такими моментами», – говорить Спасюк. – Особливо важко це переносити, коли сам стаєш старшим, маєш власну родину та старших батьків». Медсестричка гортає журнал, в якому червоним кольором позначені пацієнти… Їх врятувати не вдалося. «Ось бачите, буває, що за добу чотирьох пацієнтів «виписуємо» у кращий світ. Іноді це дуже молоді люди і від цього ще важче. Якщо раніше ми рятували переважно людей старшого віку, а молодь була під дверима, то нині усе змінилося …», – з сумом констатує медсестра.

За кілька хвилин обличчя пані Наталі трохи світліє і вона розповідає недавню історію про хворого на COVID- 19. «На щастя, нам вдалося його врятувати і сьогодні він уже ходить по коридору, – радісно розповідає медсестра. – Це при тому, що упродовж 20 днів чоловік був заінтубований, і його стан був настільки важкий, що ми майже втратили надію на його порятунок. З одного боку цей результат – наполеглива праця всього колективу, а з іншого навіть щось більше, ніж медицина…» .

«Ось зовсім недавно забігав до нас колишній пацієнт, з яким була схожа ситуація. Внаслідок важких травм після обвалу стіни його життя було на дуже тонкій волосині, – розповідає ще одну історію пані Наталя. – І дарма, що минуло 15 років. Коли я його побачила, по моєму тілу вкотре пробіглися мурашки. Знаєте, коли такі пацієнти приходять до нас через багато років, і перепитують чи пам’ятаємо їх, то просимо неодмінно роздягнутися. Мовляв, пам’ятаємо лише роздягнутих і не зовсім здорових. Ось так собі жартуємо час від часу, бо як тут інакше …»

Довідково:

В обласній клінічній лікарні працює 800 медичних сестер. Є серед них і медичні брати. На щастя. Медсестри кажуть, що без чоловічої допомоги впоратися із великими (йдеться про вагу) пацієнтами дуже непросто.

Тож, дорогі наші пацієнти! Сьогодні, в День медичної сеcтри, маємо до вас невеличке прохання. Стежте за своєю вагою і пильнуйте свого здоров’я! Це для наших медсестер найкращий подарунок. А медбратів до нашого медсестринського колективу дуже запрошуємо!

Всіх зі святом!